Олексій Тимофєєв: «Головне в українському газовидобутку – це ризик, а не можливості»

logo


Олексій Тимофєєв знає особливості національного нафтогазового бізнесу в Україні не з чуток. Усю його специфіку – привабливу й таку, про яку публічно намагаються не говорити, Олексій вивчив на власному досвіді за багато років роботи в галузі. Він створював компанію «Смарт Енерджі» в структурі «Смарт Холдингу» Вадима Новинського, був топ-менеджером компанії «Гео Альянс» Віктора Пінчука та державного «Укргазвидобування», входив до складу правління НАК «Нафтогаз України».

Кілька років тому Олексій Тимофєєв вирішив піти з позиції СЕО великого холдингу і зосередитися на нових бізнес-проектах. Один з них він зараз реалізує в команді з Іллею Пономарьовим – колишнім депутатом російської Державної Думи, який відмовився голосувати за анексію Криму, через що був змушений залишити свою країну і на даний час живе в Україні.

У чому суть цього проекту? Які перспективи українського газовидобутку і чому його привабливість для західних інвесторів викликає більше сумнівів, ніж упевненості? Про це Олексій Тимофєєв розповів в інтерв’ю Mind. Він також пояснив специфіку нафтогазової індустрії і навів власну класифікацію інвесторів, які здатні зацікавитися нафтогазовими запасами в українських надрах. І розтлумачив, чому не всі з них зможуть розраховувати на віддачу від своїх капіталовкладень.

«Перспективи українських нафтогазових проектів – нішеві»

– Багато років ви були одним з найбільш публічних топ-менеджерів в українському нафтогазовому секторі. Коли в Україні почали відбуватися радикальні трансформації, ви взяли паузу в бізнесі, і тепер знову повертаєтеся. З якими проектами?

– Один з них пов’язаний із залученням іноземного капіталу. Це проект, в якому я беру участь у команді на чолі з Іллею Пономарьовим – колишнім опозиційним депутатом Держдуми РФ, чия професійна кар’єра була пов’язана з російською нафтовою галуззю, зокрема, з «Юкосом» Михайла Ходорковського (в «ЮКОСі» Пономарьов очолював дирекцію інформаційних технологій. – Mind). Ілля – ідеолог і фаундер цього проекту, а інвестиції будуть фондові, американські.

Для цього в 2016 році у Нью-Йорку було створено компанію Trident Acquisitions Corp., метою якої є проведення IPO на біржі NASDAQ і подальше інвестування залучених коштів в енергетичні проекти. Компанія створена в формі SPAC (special purpose acquisition company), це така особлива організаційна форма публічної компанії, яка виходить на IPO, не маючи активів, і залучає кошти для подальшого інвестування в певні проекти. Станом на сьогодні компанія вже на фінішній прямій у частині проведення IPO і найближчим часом почне діяти в якості інвестора.

– В Україні?

– В Україні, в країнах Східної Європи, в інших країнах – компанія дивиться на перспективу досить широко. Ідея цього проекту – створення збалансованого портфеля проектів за участю України. В очах західних інвесторів Україна сама по собі як окремий об’єкт для великих інвестицій зараз виглядає вельми ризиковано. Для успіху тут потрібно бути регіональним стратегом, глибоко розуміти цей ринок. Залучення і здійснення інвестицій – це робота з балансом можливостей і ризиків. Це непросте завдання.

На інвестиціях в український видобуток чимало іноземних інвесторів вже обпеклося. Видобуток вуглеводнів – це бізнес, який на практиці набагато складніший, ніж про нього говорять широкому загалу. Люди, які поверхово обізнані з українськими реаліями, полюбляють переповідати історії про трильйони кубометрів запасів газу, які треба просто взяти й почати розробляти – і настане достаток. Для цього нібито не вистачає то ліцензій, то інвестицій, то технологій і фахівців. Усе це правда, але часткова. Ліцензій у приватних руках – вдосталь, немає проблем з технологіями, з фахівцями, все це можна спокійно залучати з міжнародного ринку. Справа не в техніці бізнесу.

Справа в розбіжності бажаного і дійсного. В Україні є безперечна перспектива, але вона, скоріше – нішева в порівнянні з іншими регіонами. На світовій карті українські нафтогазові проекти не виглядають настільки привабливими, щоб інвестори шикувалися в чергу в очікуванні отримати якусь подобу американського сланцевого буму. Такого немає і не буде.

– Чому? З чим пов’язаний ризик?

– З об’єктивними причинами. Геологія складна, структури невеликі, колектори неоднорідні. Перспективні об’єкти розташовані на великій глибині. Така комбінація обтяжує інвестиції високими ризиками і не створює достатнього апсайду для інвесторів. А період великих відкриттів нафтогазових родовищ на території України закінчився. У всякому разі, на суші. З морем зараз інші проблеми. Але всі розуміють, що другої Шебелінки на суші не буде. Не треба фантазувати на цю тему, це лише шкодить справі, створюючи непотрібні ілюзії.

«Брати участь у конкурсах і витрачатися на ліцензії – це гра така»

– Гучні заяви про незалежність України від імпортного газу грунтуються на популярній нині ідеї «економічного націоналізму». Але чи потрібно на неї орієнтуватися, якщо собівартість видобутку українського газу і кінцева ціна для споживачів виявиться вищою від імпортного ресурсу? Чи треба нав’язувати українським споживачам місцевий товар, якщо він ризикує виявитися неконкурентоспроможним щодо ціни проти закордонного аналога?

– Слушне запитання. У всього є розумна ціна. Плюс треба розуміти, що якщо розраховувати на буріння свердловин глибиною п’ять і більше кілометрів, то незалежність не настане. Ризики поглинуть усе. Наприклад, глибини буріння понад шість км, про які повідомляє «Нафтогазвидобування» (компанія зі структури ДТЕК Ріната Ахметова. – Mind) – це ж не від того, що вони такі відважні інвестори. Вони добре вивчили своє родовище, воно давно і стабільно працює, тому ризики такого буріння там прийнятні. Перейдіть на якусь сусідню пошукову площу і спробуйте повторити. Не вийде. Точніше – може вийти з імовірністю успіху 25%. А то й менше. Є бажаючі ризикнути? Не видно. Інвестори сидять на своїх зрозумілих старих активах і бурят там тому, що інших об’єктів з порівнянними ризиками для розвитку у них немає.

– Але як немає, коли сотні ліцензій у багатьох інших приватних руках, про що регулярно звітують в уряді?

– Дійсно, ліцензій було видано багато, і видавалися вони безсистемно. Якщо підняти руку і сказати: «Я – інвестор», то черга вишикується з тих власників паперів, у яких немає грошей для того, щоб і одну свердловину пробурити. Пару років тому, коли я цікавився цим питанням і подивився на список виданих приватникам ліцензій – спеціальних дозволів, як вони у нас формально називаються – на пошук, розвідку та видобуток, їх було кілька сотень. А діючих об’єктів менше на порядок.

– Але чому ж ніхто не бурить?

– Відповідь проста: якщо не бурять, отже – не вірять, що отримають продукцію. Чи не ризикують. Плюс економіка просіла, грошей в галузі та в країні в цілому поменшало.

– Навіщо ж тоді брати участь у конкурсах, витрачатися на ліцензії?

– Це гра така. Я вже 15 років на неї дивлюся з різних боків – і з державного, і з приватного. Є три класи гравців:

Перший – це інвестори, які знають, що роблять. Вони точково обирають об’єкти, формують сильні професійні команди, глибоко розуміють ризики. Профільні гравці, іншими словами. Незалежно від сценарію початкового входу в бізнес. Це, наприклад, «Бурісма» (Миколи Злочевського. – Mind), це ДТЕК, який купив компанію «Нафтогазвидобування», у якій одне з кращих родовищ в Україні – Семиренківське. Адже ДТЕК чомусь не купив просто 100 ліцензій наосліп? І правильно вчинив. У цій категорії профільних гравців знаходяться і «Гео Альянс», і «Смарт Енерджі», і низка інших компаній. Але загалом їх небагато. За принципом Парето (правило 20/80) ефективних гравців на ринку багато бути й не може.

Другий клас гравців – це ті, які не розуміють суті газодобувного бізнесу і вважають, що якщо є ліцензія, то і газ там точно є. Отже, ліцензії – це Клондайк, і треба їх нагорнути побільше. Вони дивляться на свої ліцензії як на якийсь цінний ексклюзивний актив, не розуміючи, що це лише вхідний квиток без гарантії успіху. Такі люди якимись правдами і неправдами отримують ці ліцензії, часто самі вірять в їхню унікальність, сидять на них роками і намагаються їх дорого перепродати або залучити інвесторів для буріння. Бували прецеденти, коли кілька десятків ліцензій в одних руках збиралося – і жодна фактично не працювала. Проблема в тому, що ці ліцензії недостатньо привабливі для профільних гравців. Інакше їх ніхто б так просто не роздавав. Бурити на них ніхто не буде, тому це просто баласт.

Третій клас гравців – найбільші невдахи. Це випадкові гравці, які не оцінили свою вагову категорію. Вони отримують ліцензії або купують компанії, затьмарені якимись очікуваннями великих перспектив, і навіть починають бурити. Бурять невдало одну-дві свердловини, потрапляють у ризики відповідно до галузевої статистики, яка свідчить, що успішність пошукового буріння – це 25%, швидко втрачають ентузіазм і на цьому закінчують. Ліцензії тримають з надією комусь їх перепродати або ще якось використовувати, але це теж баласт.

«Україну поглинув нездоровий хайп»

– Як же вберегтися інвесторам від хибної зачарованості примарними перспективами українського газовидобутку?

– Найкращий спосіб протверезіти – це взяти ліцензію і сумлінно виконати свої ліцензійні зобов’язання. Наприклад, пробурити три свердловини на глибину 5 км по $10–15 млн кожна і виявити, що вони порожні. Чи ні. Адже ймовірність успіху 25–50% – це не нуль. Так працює індустрія. Шанси є, але це саме шанси, а не гарантія.

Якщо серйозно, то це бізнес не для всіх, так би мовити. Щоб інвестувати в нафтогазові проекти, необхідно бути галузевим стратегом, розуміти свою вагову категорію і бути готовим до ризиків. У цьому бізнесі не можна бути непрофільним інвестором.

– Судячи з ваших слів, уся та інформаційна метушня, яку ми спостерігаємо навколо інвестиційної привабливості газовидобутку в Україні та її райдужних фінансових перспектив, – це ілюзія?

– На цій темі зручно розводити PR-активність. Але реальність така, що головне слово в стратегії зростання українського газовидобутку сьогодні – це не «можливість», а «ризик». Причому умови в Україні відрізняються від тих, що, наприклад, мають місце в Росії або США. Видобуток газу в межах нашого основного нафтогазового регіону – Дніпровсько-Донецької западини, а точніше – ті перспективи збільшення видобутку, які там залишилися – це глибоке буріння, це потужні гідророзриви, це технології, пов’язані з високими геологічними і технічними ризиками. Плюс високоризикове пошукове буріння на нових площах, потенціал яких не можна порівняти з уже працюючими основними великими родовищами.

Повторюся – можливості для нових приватних проектів в Україні є, але вони мають виключно точковий характер. Не планетарного масштабу.

– Незалежність України від імпорту газу – теж ілюзорна мрія політиків?

– Якщо звернути увагу на тенденції в українській економіці, то газова незалежність у нашій країні швидше буде досягнута через падіння споживання в секторі промисловості. Зростання видобутку теж має місце, але падіння споживання – набагато помітніший фактор у балансі. Тут ілюзій бути не повинно.

Ми є свідками багаторічного процесу деіндустріалізації. Кризи його лише підштовхують. Є різні думки з цього приводу, я прихильник позиції, що сильний індустріальний сектор – це добре. Але він стихійно не складеться, це не ларьки з кафешками. Однак наша слабка економіка і неефективна політика не в змозі розвивати важкі на підйом галузі, не можуть забезпечити зіставні заходи підтримки.

Приклад такої галузі – суднобудування. Я його добре вивчив у «Смарт Холдингу», там залучали консультантів світового рівня для опрацювання стратегії суднобудівного бізнесу. Досить ясна картина була отримана. Це потужна світова індустрія з багатомільярдними оборотами, вона є локомотивом для низки пов’язаних галузей, вона формує попит на кваліфіковані кадри тощо, але вона ніде не виживає сама по собі.

Одним з ключових факторів успіху суднобудування і його конкурентоспроможності на світовій арені є програми державної підтримки – податкові, кредитні і т.д. Без держпідтримки, на голому ентузіазмі, на приватних інвестиціях, нехай навіть якихось великих власників, конкурувати там неможливо. Бізнес знаходить варіанти роботи, йде в локальні ніші, але це не можна назвати стратегічним розвитком.

Відносно перспектив національної економіки взагалі та газовидобутку, зокрема, Україна поглинена нездоровим хайпом, як зараз кажуть. Багато спекуляцій, багато популізму, багато словесних баталій, але мало результатів.

– І цей хайп продовжить зростати?

– Вочевидь, так. Але не все так песимістично. Можна виділити окрему ситуацію з державним «Укргазвидобуванням» і ті зусилля, яких докладає для розвитку компанії її керівник Олег Прохоренко і його команда. Ми знайомі ще з часів його роботи в McKinsey, коли він як консультант брав участь у проекті підготовки стратегії для компанії «Смарт Енерджі», і у мене залишилися дуже хороші враження від тієї співпраці.

«Укргазвидобування» має ефект масштабу. Коли ти вже здобуваєш 15 млрд куб. м газу на рік, то додати 2–3 млрд куб. м – це значить наростити видобуток на 15–20%. Це реальна робоча задача. Послідовне докладання зусиль, безумовно, призведе до результату. У компанії зібралася гарна професійна команда. І нехай вона не перетворить 15 млрд куб. м на 30 або 50, але мені здається, що вона робить усе можливе, і це дає необхідний результат. Головне, щоб вони не стали заручниками політичних декларацій і не брали на себе нездійсненних зобов’язань.

Важливо також розуміти, що така динаміка стала можливою завдяки приведенню цін на газ до ринкового рівня. «Укргазвидобування» отримало нормальну економіку, яка дозволяє їй розвиватися і реінвестувати. Цей приклад – гарний виняток із загальної картини щодо держактивів. Я навіть думаю, що перший великий західний інвестор, якого вдасться залучити в газову галузь у новому періоді історії, прийде в «Укргазвидобування». Це було б логічно.

– Яким чином це може бути реалізовано?

– Так будь-яким, аж до продажу частки в компанії. Нічого страшного я в цьому не бачу, якщо це буде великий стратегічний інвестор. Цікавіше питання – навіщо він потрібен «Укргазвидобуванню». В якій якості йому необхідний партнер? Куди «Укргазвидобування» скерує об’єднаний зі стратегічним партнером ресурс?

«Нафтогазовий бізнес – завжди на перехресті чиїхось інтересів»

– У такій прогресивній історії з «Укргазвидобуванням» більше впливу сприятливого виробничого фактора, або це про роль особистості в історії, тобто конкретно Олега Прохоренка?

– В «Укргазвидобуванні» особистість керівника компанії, безумовно, має значення. Але швидше за все тут поєднання і особистості, і правильного моменту в історії: «Укргазвидобуванню» вдалося вийти з того зачарованого кола, коли новому менеджменту на держактивах не дають нічого зробити, щоб поліпшити ситуацію. Чи не ставлять таких завдань, як то кажуть.

Адже і зараз ще залишається безліч державних підприємств, які передаються як перехідний червоний прапор між політичними силами, в залежності від розкладу у владі. І там ти нічого не зреформуєш, будь ти хоч який розумник. Роби, що тобі говорять, або йди. А «Укргазвидобуванню» в цьому плані вдалося стати унікальним кейсом.

– І навіть у структурі «Нафтогазу» приклад «Укргазвидобування» – унікальний?

– Я зараз глибоко специфіку самого «Нафтогазу» не знаю. Стежу за подіями як сторонній спостерігач. Але в будь-якому випадку там відбулися очевидні тектонічні зрушення в правильному напрямку. Це також результат підсумовування факторів особистості і зміни політичного вектора. У будь-якому випадку, людський фактор має значення.

Успіх у реформах багато в чому залежить від того, наскільки люди на позиціях керівників готові йти на загострення проблем з метою їх вирішення. «Петляти» з політичної точки зору простіше, ніж відстоювати свою позицію. І навіть при тому факті, що це статусні посади і там зараз виплачуються високі ринкові зарплати, я зовсім не вважаю, що це синекура – працювати в компаніях на кшталт «Укргазвидобування» або «Укртрансгазу» в нинішній час.

Яка б політична сила за тобою не стояла, все одно пресинг з усіх боків буде великим. Я працював у таких держструктурах за набагато стабільніших часів, і то було непросто. Тому що вони завжди в фокусі боротьби за вплив і завжди на перехресті чиїхось інтересів. У нафтогазовій індустрії по-іншому не буває.

Стежте за актуальними новинами бізнесу та економіки у наших Telegram-каналах Mind.Live та Mind.UA, а також Viber-чаті