Українські політв’язні в Росії – довгий шлях додому

logo


Минулий тиждень в Україні був досить насичений різноманітними подіями – деякі були приємними, як-то пісенний конкурс Євробачення, святкування Дня Європи й остаточне затвердження безвізового режиму з країнами Євросоюзу, а деякі дуже сумними, як-то загибель мирних людей від обстрілів проросійських найманців з важкої зброї у Авдіївці й майже щоденна загибель і поранення українських вояків на східних теренах нашої країни. А деякі події були знаковими, наприклад, прес-конференція Президента України Петра Порошенка. Під час прес-конференції журналісти ставили Президенту безліч запитань, і не тільки такі, які торкались державницьких справ, але й цілком особистих, як то спортивна програма дружини Президента Марини Порошенко на каналі «Україна» чи злощасна футболка сина.

Не оминули журналісти і таку серйозну тему, як визволення українських політв’язнів, які утримуються у Росії, зокрема поцікавились долею українського журналіста Романа Сущенка. Пан Президент на запитання відповів таким чином: «Роман Сущенко – справжній український герой. Українська влада буде робити все, щоб звільнити Романа та всіх наших заручників… позиція російської сторони щодо цього питання свідчить про кардинальне небажання звільняти українських в’язнів, не зважаючи на зобов’язання по Мінським угодам…

…Вся українська влада буде робити все можливе, щоб якомога скоріше повернути додому не тільки Романа, а й усіх, хто незаконно утримується як в російських в’язницях, так і у тюрмах на окупованих територіях»

На жаль, поки всі зусилля Президента України й різних міжнародних інституцій у намаганні добитися від керівників Російської Федерації дотримання міжнародних юридичних стандартів і звільнити всіх незаконного затриманих і ув’язнених громадян України, не дають бажаних результатів. Шлях додому кожного українського бранця з російського полону дуже довгий і тяжкий. Для одних довжина цього шляху вимірюється кількома роками, а для інших може розтягнутися на десятки літ.

Як відомо, кремлівська влада звинувачує утримуваних в російських в’язницях українців у тяжких злочинах, таких як тероризм, шпигунство, участь у незаконних військових формуваннях під час першої Чеченської війни й у інших протизаконних діях, спрямованих проти РФ. Такі звинувачення закидають навмисно, щоб в очах міжнародної спільноти українські політв’язні мали вигляд справжніх чудовиськ, які не мають права на виправдання і звільнення.

Якщо ще два роки тому імена й прізвища багатьох українських політв’язнів практично не сходили з вуст політиків і з новинних стрічок у ЗМІ, то вже сьогодні про цих людей говорять все менше, і виникає враження, що суспільство припинило активну боротьбу за визволення наших бранців із російського полону.

Якщо суспільство й справді значно знизило свою активність, то МЗС України невпинно працює над визволенням політв’язнів, а в рамках Міського переговорного процесу діє спеціальна група, робота якої полягає в підтриманні діалогу з російською стороною щодо необхідності звільнити всіх українських громадян, які незаконно утримуються на частині території Донбасу, що непідконтрольна Україні, і в РФ. Окрім цього, про необхідність звільнити всіх українців із російських в’язниць Президенту РФ Володимиру Путіну постійно нагадують світові лідери, серед яких і Ангела Меркель, і Дональд Трамп. Але чи достатньо цих дій для визволення наших бранців, чи все ж таки саме українське громадянське суспільство має брати більш активну участь у цій боротьбі? Чи все залежить лише від рішення однієї людини – Володимира Путіна?

Перш за все хочеться нагадати, що у в’язницях Російської Федерації тільки за політичними мотивами утримується більше сотні українських громадян. Міністерство  Закордонних Справ України повідомляє, що точно  відомо про щонайменше 44 громадян нашої держави і ще близько сотні бранців утримуються на території анексованого Криму. На жаль, точну кількість затриманих по політичним мотивам людей у Криму визначити неможливо, адже до них не допускають ані представників України, ані представників правничих міжнародних організацій.  

Але, окрім точної цифри, яка б могла показати точну кількість українських бранців у РФ, залишається ще декілька відкритих запитань, які стосуються визволення політв’язнів. Наприклад, чому зусилля української влади, громадських організацій України, міжнародних інституцій, які займаються питанням визволення політичних бранців з РФ, дають такі незначні результаті? Або ще таке запитання – чому деяких бранців пощастило визволити, хоча й не відразу, а тільки після того, як Росія вчинила над ними незаконні судилища, а інших, незважаючи на величезні зусилля, докладені не тільки українською спільнотою, але й зарубіжними організаціями, і досі не вдалося звільнити, і ці невинні люди залишаються за ґратами? Якщо на перше питання відповідь досить однозначна й звучить приблизно так: які б зусилля для найшвидшого звільнення бранців совісті не докладали Президент України, Канцлер Німеччини чи Генеральний секретар ООН, але все залежить лише від однієї людини – від Президента РФ Володимира Путіна, і тільки від нього, то на друге питання відповідь трохи складніша, але все одно дуже схожа на попередню.

Наприклад, Надію Савченко, бійця добробату «Айдар», яку проросійські найманці взяли у полон у червні 2014 року, а потім перевезли на територію Росії й вчинили над нею показовий судовий процес, майже через два роки все ж повернули в Україну. За визволення цієї жінки боролися не тільки українці, але й міжнародна спільнота, та, на жаль, уже менше ніж за півроку після повернення Савченко на Батьківщину стало абсолютно ясно, що своїм актом милосердя Путін підкинув в Україну такого собі «троянського коня». Шкода, що суспільство витратило стільки енергії на визволення з полону людини, яка виявилася такою собі «слабкою ланкою», а не героєм, яким вважали українці Надію Савчено.

А ось режисера Олега Сенцова, якого російська влада арештувала в Криму 11 травня 2014 року, незважаючи та такі ж титанічні зусилля української влади й міжнародної спільноти, визволити з ув’язнення поки що не вдається. У третю річницю арешту Олега Сенцова, тобто11 травня 2017 року, члени Американського ПЕН-центру написали листа держсекретарю США Рексу Тіллерсону з проханням виступити за його звільнення. Цей лист підписали 85 осіб, серед яких є знані письменники й режисери. Але поки всі зусилля марні, і для пана Олега шлях додому може розтягтися на десятиліття. Чому Кремль так вперто не хоче звільнити цю незламну людину? Мабуть, російська влада прекрасно бачить, що, повернувшись із ув’язнення, Олег Сенцов не розпочне провокативну діяльність в Україні, як це робить зараз Савченко, отже, і випускати його немає ніякого сенсу.

Окрім Олега Сенцова, українцям добре відомі імена й багатьох інших українських бранців, таких як Олександр Кольченко і Олексій Чирній, Микола Карпюк і Станіслав Клих, Віктор Щур і Валентин Вигівський, яких навряд чи пощастить швидко визволити, бо російська влада не бачить в них потенціальних ворогів української влади, які будуть свідомо чи несвідомо підігравати інтересам РФ. Список українських політв’язнів, які утримуються в РФ і яких кремлівська влада не спішить випускати, незважаючи на шалений міжнародний тиск, можна продовжувати. Тим більше, що цей список подовжується кожного дня, бо тільки за останні тижні в Криму було затримано десятки представників кримськотатарського народу. Але хто насправді може відповісти на запитання, коли всі ці люди повернуться додому? Адже зрозуміло одне, що шлях кожного українського політв’язня додому починається не із зали російського суду й не від в’язничного бараку, а в кремлівському кабінеті людини з риб’ячими холодними очима, охопленої великоімперськими амбіціями.

Анастасія Михальченко

Loading…