Центральна Рада представляла віковічні прагнення нашого народу до суверенності

logo


До 100-річчя Української революції

 

Розпочинаємо відзначення столітнього ювілею грандіозних подій, які вплинули не тільки на долю українства, а й усього людства. У цьому твердженні жодного замилування чи домислу, а правда про виступ солдатів-українців Волинського полку, що відмовилися в лютому 1917 року виконувати наказ російського царя розстрілювати мирну маніфестацію в Петрограді, а натомість підняли синьо-жовтий прапор. Вибух цього потужного заряду нашої революційної енергії в столиці Російської імперії справді спричинив воістину тектонічні процеси у розвитку світової цивілізації, бо потрясли вони підвалини столітніх традицій і відкрили шляхи для її оновлення.

Найперше стали на цей шлях українці, що створювали свої національні ради на всіх теренах свого розселення, а в старовинному місті над Дніпром, яке ще з часів Русі позбулося державної централі, засновують 17 березня в клубі «Родина» Українську Центральну Раду — біля самісіньких Золотих воріт, залишки яких іще нагадували про велич нашого минулого.

На знімку: Софійський майдан у Києві, 1917 рік. Михайло Грушевський проголошує ІІІ Універсал, де сказано: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою».

Фото з Ілюстрованого життєпису Михайла Грушевського «FACІE ad FACІEM».

Це «столичнеє місто», як про нього записали в Конституції Пилипа Орлика, «Святий Київ наш великий!», за словами Тараса Шевченка, одразу ж покличе на всенародне віче українців звідусюди. І вони тут, у Золотоверхому Києві, на першому Всеукраїнському національному конгресі легітимізують Центральну Раду, дадуть їй повноваження представляти інтереси нашого народу перед усім світом.

Водночас на цьому конгресі Центральна Рада поставила питання про формат співжиття всіх народів, що населяють українські терени, в майбутньому спільному державному організмі: всім гарантувалося право на проведення регулярних національних з’їздів для обрання постійних рад, що мали б представницькі повноваження перед крайовими органами влади; поділ на адміністративно-судові округи областей, населених нацменшинами, з метою забезпечення їхніх прав у судах і адміністративних органах; заснування шкіл з рідною мовою викладання, де національна група кількісно має на це право; організації шкіл зі змішаною мовою викладання і паралельних відділень — залежно від кількості представників меншини в цій місцевості; забезпечення свободи релігійного культу й вільного розвитку мистецтв шляхом асигнування коштів з крайових бюджетів.

Крім того, національні меншини України мали можливість послати своїх представників до Української Центральної Ради.

Крім того, конгрес доручив Центральній Раді якомога швидше виявити ініціативу щодо створення міцного союзу тих народів Росії, які захочуть, як і українці, національно-територіальної автономії. З делегатів і представників національних меншин мав бути створений спеціальний комітет для вироблення проекту автономного устрою України, після чого його повинні запропонувати конгресу України, який виражатиме волю всього населення, на затвердження.

А на додаток до цього була ухвалена ще й резолюція, «щоб у тих областях федеративної Російської республіки, в яких український народ становить меншість населення, українському народові були забезпечені права меншини на таких умовах, на яких в Україні забезпечуються права неукраїнців».

Відтак сто років тому в Україні розпочався героїчний і конструктивний період. Відроджувалася національна свідомість, формувалася збройна сила, щоб творити державу. За словами голови Українського генерального військового комітету Симона Петлюри, «українці не тому організовують військо, щоб при його допомозі одібрати у інших народів волю, а тому щоб боронити свій народ і свій край від нападів на волю рідного краю. Крім того, творячи національні військові одиниці, маємо більшу спромогу працювати над освідомленням темних мас солдатських».

То не була імпровізація, як дехто хотів би твердити. Відомий діяч Центральної Ради Тиміш Олесіюк мав глибоке переконання, що «ця воєнна «імпровізація» виростила з хохлів і русинів зерно для великої майбутньої української нації. «Ми є свідками, — писав він згодом, — як те зерно дальше проростає, і було би повним безглуздям, коли б ми дали собі вмовити, що це було не зерно, а полова. Коли Ви чуєте, що хтось старається болотом обкидати нашу новітню Хмельниччину — Петлюрівщину, уважно придивляйтесь: — це або ворог, або дурень».

Саме процес творення національної збройної сили, який Центральна Рада розпочала через скликання Першого Українського військового з’їзду в травні 1917 року в Києві, дав їй у руки могутній важіль впливу на російський шовінізм, що всіляко огризався в кабінетах Тимчасового уряду. Українські військовики, до лав яких записувалися тисячі добровольців, не тільки підготували своїм Другим з’їздом проголошення Першого Універсалу Центральної Ради, що запроваджував національно-територіальну автономію, а й добилися того, щоб у листопаді 1917-го відродилася наша державність — Українська Народна Республіка. Третій Універсал Центральної Ради — це той документ, який виражав прагнення українського народу до власного самоврядування на своїй землі.

Центральна Рада після цього не тільки відмовилася виконувати ультиматум Леніна—Троцького щодо власного державного життя, а й, переконавшись, що «брати з півночі» не позбулися імперського синдрому, знайшла мужність, політичну волю й належну кількість голосів, аби проголосити перед усім світом, що з 22 січня 1918 року Українська Народна Республіка — самостійна і незалежна держава.

У такому статусі її визнають Берестейським договором 9 лютого 1918 року Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина. В тих державних межах, які після цього остаточно визначить Центральна Рада, повертаючись до Києва на початку березня 1918 року.

Так, Українська Центральна Рада не встигла довершити свої плани, припустилася багатьох помилок, але не все з її піонерського доробку й досі відоме світові. Зокрема, те, що українці взяли на себе головну роль в організації координаційного органу народів колишньої імперії, оскільки вони могли краще зрозуміти настрої й почування інших поневолених Росією народів.

Бо коли під час Першої світової війни стало зрозуміло, що розсипаються три великі імперії — Російська, Австро-Угорська і Османська, Президент США Вудро Вілсон у своїх 14 пунктах мирного розв’язання спірних питань, які нагромадилися в міжнародних відносинах, 22 січня 1917 року запропонував і такі, що стосувалися вирішення прав націй на самовизначення. Зокрема, шостим пунктом передбачалося «врегулювання «російського питання», що гарантує найповніше й вільне сприяння з боку інших націй в отриманні нової, без перешкод, можливості ухвалювати незалежні рішення щодо власного політичного розвитку Росії та її національної політики й прийняття у співтовариство вільних націй…».

Десята пропозиція стосувалася «автономії народів, які входять до складу Австро-Угорщини», тринадцята — «створення незалежної Польщі з виходом до моря і приєднання до Польщі територій, заселених поляками».

Про такий великий народ, як український, — жодної згадки, хоч говорилося про права сербів, румунів, чорногорців…

Годі було шукати в цьому документі згадки про права менших народів Російської імперії. І тоді Українська Центральна Рада взяла на себе цю місію, бо її Голова Михайло Грушевський ще за рік до промови Вілсона підготував до газети «Русские ведомости» статтю «Еще о большем и малом национализме», де «між іншим висловляв переконання, що раніше чи пізніше надужиттям правительств і державних народностей мусить бути положена межа міжнародною контролею, і якийсь міжнародний трибунал, вроді Гаазького, кінець кінцем візьме на себе охорону національних меншостей і недержавних народностей від перемоги сильніших».

Зрештою, як заявив на відкритті З’їзду народів Росії Голова Центральної Ради Михайло Грушевський у вересні 1917 року, «Київ здавна був огнищем федеративної ідеї. Не говорячи про давніші часи, уже Кирило-Мефодіївське братство цілком поважно поставило питання про федеративний устрій Росії. З тої пори ідея ця безперестанно жила на Україні, дожидаючись кращих часів».

Тож у прибулих до Києва представників білорусів, латишів, естонців, литовців, кримських татар, грузинів, євреїв та інших не виникало питання, чому саме українська демократія узяла на себе місію скликання З’їзду народів Росії, тим паче, як висловився делегат донського козацтва Карасьов, «тепер, коли ми бачимо, що гнилий Петербург нічого не дає, а стара Москва оглухла, то і ми їм можемо сказати «до побачення».

Цілий тиждень у Києві тривали дискусії представників різних народів Росії. На останньому засіданні 28 вересня 1917 року було ухвалено постанови «Про федеративний устрій Російської держави», «Про загальнодержавну та крайові мови», «Рада народів», «Рада національностей», «Про Установчі Збори», «Про мирову конференцію», «Про сучасний момент», «Про національно-персональну автономію», «Про білорусів», «Про козацтво», «Про Латвію», «Про литовську справу», «Декларація поляків»…

А якщо згадати й такий момент: перед проголошенням Четвертого Універсалу Центральна Рада ухвалює закон про національно-персональну автономію, яким гарантує права національних меншин у незалежній Українській державі. Перший у світовій практиці такий законодавчий акт.

Ось чому можна погодитися з редакційною статтею еміграційного журналу «Листи до приятелів», де в 1957 році було сказано: «Хто в світі знає, що в Києві восени 1917 р. відбулася перша сесія об’єднаних — поза московською — націй заваленої імперії, за почином і під проводом голови Українського парламенту, Центральної Ради, проф. Грушевського? Що там зароджувалось те, що згодом дістане назву азійського ренесансу, творчого відродження — не проти духу Европи, а в рівнянні на нього! Хто з молодших українців гордиться тим, що наша столиця і наша, тоді ледве почата, державність попередили і то в морально чистішій концепції пізнішу Лігу і нинішні ОН?!»

Тож по праву маємо характеризувати перший у ХХ столітті український парламент як форпост державності, демократії й забезпечення прав народів.

Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук.



Читайте также: